​«Дюна» Дені Вільньова нарешті вийшла в широкий прокат. Це, певно, найбільш очікувана прем’єра останніх трьох років як для синефілів, так і для прихильників однойменної серії книг Френка Герберта. Чи вдалося творцям фільму виправдати наші очікування?

За сюжетом, аристократичний дім Атрідів, який очолює Герцог Лето (Оскар Айзек), переселяється з вологої планети Каладан на Арракіс — пустельну планету, де немає води. Населяють Арракіс народ фременів, ворожий до іноземців, і гігантські піщані черв’яки. Головна цінність планети — прянощі. Це рідкісна речовина, яка живить всю міжгалактичну цивілізацію. Син Герцога, Пол Атрід (Тімоті Шаламе), успадкував від матері, леді Джессіки (Ребекка Ферґюсон), унікальні надздібності. У своїх снах він бачить своє майбутнє серед фременів. Поки юнак намагається розібратися зі своїм призначенням, дім Харконненів готується знищити дім Атрідів і повернути собі владу на Арракісі.

Для наукової фантастики «Дюна» — це як «Володар перснів» для фентезі. Масивний, багаторівневий, епічний роман Френка Герберта, опублікований в 1965 році, має мільйони фанатів у всьому світі. Він навіть надихнув Джорджа Лукаса на створення власної космічної епопеї «Зоряні війни». Проте історія екранізацій самої «Дюни» не така вже й райдужна, попри привабливість першоджерела. Фільм Лінча, який вийшов у 1984 році, залишив незадоволеними фанатів, критиків і навіть самого Лінча. «Дюна» Алехандро Ходоровського так і не побачила світ, хоча підготовка до знімання велася досить довго. На початку 2000-х вийшли два мінісеріали на основі книг Герберта, які загалом прийняли досить непогано, але популярними вони теж не стали.

Фільм Лінча й мінісеріали не втамували голод поціновувачів «Дюни», тому закономірно, що Голлівуд вирішив усе ж таки ризикнути приготувати цю надзвичайно вишукану, але складну страву. І лише у 2016 році знайшовся шеф-кухар, якому стало сміливості й, можливо, навіть зухвалості, взятися за цю надзвичайно небезпечну й комплексну роботу. Дені Вільньов зізнався, що давно мріяв попрацювати над адаптацією «Дюни». З огляду на його стрічки «Той, що біжить по лезу 2049» і «Прибуття», постановник загалом викликає довіру до своєї кандидатури, але складність першоджерела однаково змушує переживати за кінцевий результат.

Дені Вільньов розумів, що масштабність історії аж ніяк не дає змогу вмістити все в один фільм. І тому він поділив книгу на декілька частин. Так, це вимушене й розумне рішення, на відміну від того, що зробили з «Дивергентом», «Хоббітом» та «Голодними іграми». Але в той самий час це створює один маленький недолік: «Дюна» виглядає як дуже довгий прогрів перед масштабним дійством, яке, очевидно, нас чекає в потенційному продовженні. Сюжет помірно повільно набирає обертів і зупиняється на найцікавішому.

Попри «прологовість» фільму, глибоко розкрити всіх персонажів, їхні стосунки між собою, усі правила й устрій кіновсесвіту не вийшло. Разом із головним героєм ми поступово відкриваємо все більше деталей, але водночас кількість питань теж зростає. Дені Вільньов лаконічно розповідає нам те, що ми маємо знати про світ Дюни, але іноді пояснень не вистачає. Так, якщо прочитати книгу, то все зрозуміло й очевидно. Але ж не всі її читали (наприклад, адмін цього каналу). І все ж таки незнання всесвіту – це швидше плюс, аніж мінус. Тому що історія божевільно інтригує, і після фільму конче не терпиться побачити продовження, або хоча б почати читати першоджерело.

Недостатня розкритість персонажів впливає на емпатію глядача. Попри те, що фільм має зіркових акторів, таких як Тімоті Шаламе, Зендея, Оскар Айзек, Джош Бролін, Джейсон Момоа, Ребекка Ферґюссон та інші, не за всіх героїв виходить переживати. Зрозуміло, хто – добро, а хто – зло, але цього не завжди достатньо. Певні, що в другому фільмі, коли ми ближче познайомимося з персонажами, ситуація зміниться.

Книга Герберта належить до жанру так званої «м’якої» фантастики, де особливу увагу приділяють не технологіям та науці (цим займається «тверда» фантастика), а соціології, психології та політології. У «Дюні» Герберт, а тепер і Вільньов, користуються біблійськими та античними мотивами, надихаються культурою Близького Сходу, досліджують екологічну та соціополітичну проблеми. Прянощі — ключовий артефакт у «Дюні». Це найцінніший ресурс у всесвіті, який водночас є даром і прокляттям. Він, як нафта, необхідний для функціонування цивілізації, і наркотик — відкриває нові межі реальності для людини, але підсаджує на себе і вбиває, якщо не розрахувати дозу. Добуваються прянощі на планеті, яка виглядає як страшний сон екологів: безкрая пустеля під пекучим сонцем, без води й рослин.

Після фільму «Той, що біжить по лезу 2049», певно, ніхто не сумнівався, що Дені Вільньов здатен зробити із «Дюни» аудіовізуальний шедевр. І хоча цього разу за операторську роботу відповідав уже не Роджер Дікінс, який якраз здобув «Оскар» за «Той, що біжить по лезу 2049», картинка тримає марку Вільньова. Арракіс зображений напрочуд гарно, враховуючи те, що це суцільна пустеля. Ракурси, плани, кольорокорекція точно передають настрій персонажів, напруженість подій та величність світу. Комп’ютерна графіка вражає своєю непомітністю та високою якістю. Цікаво ще й те, що архітектура у фільмі була натхнена радянськими бункерами.

Роботу над звуковим оформленням Вільньов доручив Гансу Ціммеру. Композитор створив, напевно, найкращий саундтрек цього року, який влучно обрамляє події стрічки й підкреслює необхідну атмосферу.

«Дюна» — це амбіційний і неймовірно видовищний початок масштабного фантастичного кіновсесвіту, який має всі шанси стати культовою франшизою на кшталт «Гаррі Поттера» та «Володаря перснів».